Сьогодні з ранку з привеликим задоволенням відмовився від комерційної пропозиції фірми "Росія". Навіть до кінця не вислухавши в чому вона полягає. Звісно відмова була зумовлена неактуальністю запропонованого товару, а не огидою до яскраво виділеного акання. Але від того моє "Нас це не цікавить" не робиться менш приємним.

Сьогодні з ранку чомусь почав думати про що я мрію зараз і про що мріяв колись. Які з моїх світлих сподівань збулися, які втратили актуальність, які збулися після того як втратили актуальність... Що цікаво, самі глобальні прагнення змінюються якщо не щороку, то раз на дворіччя то точно. Вони часто були такими приземленими, що зараз аж смішно. Але це людська природа проти якої не попреш. Спершу тваринне, а потім уже думки про мир у всьому світі і світло у всьому мирному. І не думаю, що я в цьому чимось унікальний. Ба навіть, підозрюю, що багато моїх бажань були притаманні переважній більшості моїх однолітків чоловічої статі.
Далі наводжу хронологію моїх бажань з того віку, коли я можу їх більш-менш конкретно згадати. ( МРІЯТИ )

Ну от такі собі роздуми на тему. Кому в Україні потрібна українська мова? Меншовартісні жлобкуваті западенці можуть тільки в своїй Галичині і навкологаличанщині сидячи на кухні за пляшкою дешевої горілки розповідати, що вони націоналісти і на них тримається українська ідея. А по приїзді на заробітки до Києва чи інших мегаполісів перші ж починають звертатися російською. Ще до того, як це зробить потенційно україномовний співрозмовник. Та що тут казати? Давно були на западенщині? Пів Львова російськомовні. Друга половина суржикує "Прівєтами" і т. п. закидонами.
Слобожащина - оспіваний оплот культури і колиска нації виявився прогнившим трухлявим шифанером наповненим затхлим повітрям пустих надій і сподівань. Витримують перших пару років. А потім розсипаються в попіл між коліщатами машини глобалізації і русифікації.
Шоу-бізнесові світила... Ну тут взагалі і нічого починати. Останнє розчарування - російськомовна в побуті Марічка Бурмака.
Політики. Ющенко наче виправився. Але в період виборчих президентських перегонів щебетав російською не тільки тоді, коли це було потрібно для справи. Про решту мовчу. Українська - публічна мова політиків, а не мова політиків.
Наука. Знайомий програміст-нацик колись виправдовувався, що йому по роботі легше спілкуватися російською. Аби не це, то він би звісно...
Бізнес. Без кометарів. Хоча мені особисто українска щежодного разу не стала на заваді. За комунікативністю і рівнем сприйняття нічим не поступається російській.
Побут. "Мєня укусіл щур і прієхала швідка". З телевізійного інтерв’ю мешканки Івано-Франківська.
А найбільше вбиває, коли в супермаркеті яскраво жлобкувати сімейна пара спілкується між собою російською з жахливим акцентом.

PS Пропоную влаштувати поминки солов’їної, напитися, а з ранку масово переходити на російську.

Жлобство в Києві продовжує прогресувати. Вже вдруге за останній місяць я чую публічні насмішки з української мови. Попри моє миролюбство доводиться відповідати агресією. Обидва рази ризикував прийти додому з розбитою пикою. Бо опоненти були фізично міцніші. А останнього разу ще й в більшості. Сопливі баєчки про те, що треба бути вищим, ігнорувати, не зважати, для слабкодухих нікчем. Бо якщо дати слабину в такій ситуації, то жлоб остаточно переконається, що українці – стадо баранів, які заслуговують тільки на копняк під зад.

Нижче наводжу вчорашній діалог. Майже дослівно. Діло було пізно у вечорі біля продуктового ларька. Утворилася невеличка черга. Чолов'яга перед нами, я зі знайомою і два парубки позаду. Чолов'яга скупився і йде.

-        Можна ми бєз очєрєді купім. Нам тут только пакєт нужен, – кажуть хлопчики, що позаду нас.

-        Чекайте своєї черги. Нам тут теж тільки пару речей потрібно.

-        Тоже мнє, пару рєчєй.

-        Я не зрозумів. Хтось тут щось має проти державної мови?

На якийсь час замовкають. Ми купуємо жуйку й воду і вже починаємо відходити.

-        Как уже дасталі еті. Какая ета дєржавная мова? – ніби один до одного.

-        А як мене дістали всілякі сільські козли, які понаприїжджали і варнякають тут щось на мою мову!

Стою чекаю пару секунд на реакцію. Реакції 0. Завертаємося і йдемо у своїх справах.

31 травня. В школі, що під моїм вікном, останній дзвоник. Гучномовці працюють на повну потужність. Розібрати можна кожне слово.

Совок, как многа в етам словє, для сєрца… 16 років минуло. А що змінилося? Такий великий крок уперед, і таке стрімке скочування назад. Отримавши власну державу, нікому не потрібна власна культура. А навіщо? Є потужніша споріднена, до якої вже давно звикли. Навіщо лишні рухи? Просто бери і споживай. "Тєріторія Росіі заканчіваєтса там, гдє заканчіваєтса русскій язик". Л. Путіна.

Таке визначне свято для кожної дитини. Саме в цей день ці мікро особистості сприймають оточуючий світ особливо гостро. І жодної пісні українською. І не тому, що чужі кращі, а тому, що власних немає.

Як погано, коли мало роботи. Мало грошей. Як погано коли багато роботи. Немає вільного часу.

Попри глобальне безгрошів’я через сезонний спад, зібравши по схованках і свинях-копилках останні копійки, я все ж  плюнув на всі попередні плани і гайнув на вихідні до моря.

Це був звичайний п’ятничний ранок. Все йшло своїм усталеним порядком. Будильник о 8, привітатися з братом, поставити чайник, душ…

Коли я вийшов з ванної, брат сказав, що на телефон прийшло повідомлення. Виявилося, що це запрошення на вихідні припхатися до Одеси. Дзвінок на вокзал. Квитки є на 11:05 на сьогодні. Лишилося 2 вільних місця. І все. На вихідні все розкуплено або заброньовано.

Дзвінок на роботу. Ситуація спокійна. Без мене обійдуться. Збирання за 15 хвилин речей і я вже в дорозі.

Так… Нічого не забув? Ключі, гроші, документи, телефон, книжка, плавки, труси, футболки, фотоапарат… Виявилося, що забув я не річ, а повсякденний обов'язок. Вже в машині, підперши голову рукою відчув шерстку щетину. :-) Та пусте. На відпочинок же їду.

Я люблю їхати кудись далеко. Нічого не думаєш, нічим не переймаєшся. Куняєш собі під улюблену музику з плеєра. Година за годиною, година за годиною.

Приїхав. Місто зустріло спекою. Але я на неї не зважав. Я на відпочинку!!!

"Люблю" я одеситів. "Щирі, привітні" люди. Лиш тільки зачувши моє солов’їне щебетання, вони одразу напружуються і починають якось дивно і неадекватно поводитися. Донецьк відпочиває. :-) Але навіть це не в змозі зіпсувати гарний настрій, який дарує яскраве сонце і тепле море.

Прочитав сьогодні Довідник-путівник для космотуристів Адамса і Бояриню Лесі Українки. Я розумію, що це порівняння кислого з зеленим. Але, зваживши свої враження від творів, зрозумів, що поезія і поряд не стоїть з прозою. Так, вірші приваблюють красою звучання і легкістю сприйняття. Але заганяючи себе в рамки форми, поет вже не вільни в польоті художньої думки. Він скутий кандалами рими, яка не здатна переливатися барвами розкутої прози. Створюючи образи, змалльовуючи події, автор прозового твору не добирає слів. Він просто випліскує на папір всю розмаїтість своєї фантазії, ставлячи за мету передати найменші, найтонші подробиці гри розбурханої уяви.

Анархія мати порядку! Ні. Все. Досить. Я вже награвся в ці ігри. І нарешті мені вистачило розуму усвідомити (набрався таки до 26 років), що безлад не приносить в моє життя нічого з того, що мені потрібно. 

"Якщо життя це храм,
Я буду там,
Я хочу змнітити своє життя
хоча б на грам...

...Із темної безодні
Повикидати все сміття" (с)

Шкода, що до пуття не пам'ятаю слів. Бо в цій частині пісні йдеться саме про те, що я зараз намагаюся зробити. І в де яких напрямках навіть досягаю успіху.
"Борітеся, поборите". (с)

Ну от. Повернувся до того з чого починав. :-) Спроба номер два. Минулого разу, коли я створив ЖЖ, мене вистачило рівно на 2 дописи. Перший дурнуватий (як зараз мені здається) про кохання. А другий вже навіть точно і не пам'ятаю. Здається про дощ і якусь там романтику навіяну ним і почуттям, про яке йшлося в першому дописі. Скільки часу пройшло? Пів року? Рік? Здається, що до біса. Хоча це лиш фікція. Бо насправді цей не такий вже й тривалий період був насичений подіями. Не в сенсі їх великої кількості, а в сенсі емоційного навантаження, які вони з собою приносили.
Чому вирішив знову створити ЖЖ? Та треба ж час від часу скидати кудись весь той мотлох, що сам по собі виникає в голові і створює там страшенний безлад. Така собі комора нікому не потрібних думок.