pjatyzlotnyk

Русофобія.

2008-02-08T09:23:05Z

Сьогодні з ранку з привеликим задоволенням відмовився від комерційної пропозиції фірми "Росія". Навіть до кінця не вислухавши в чому вона полягає. Звісно відмова була зумовлена неактуальністю запропонованого товару, а не огидою до яскраво виділеного акання. Але від того моє "Нас це не цікавить" не робиться менш приємним.

Еволюція мрії.

2008-01-30T10:47:23Z

Сьогодні з ранку чомусь почав думати про що я мрію зараз і про що мріяв колись. Які з моїх світлих сподівань збулися, які втратили актуальність, які збулися після того як втратили актуальність... Що цікаво, самі глобальні прагнення змінюються якщо не щороку, то раз на дворіччя то точно. Вони часто були такими приземленими, що зараз аж смішно. Але це людська природа проти якої не попреш. Спершу тваринне, а потім уже думки про мир у всьому світі і світло у всьому мирному. І не думаю, що я в цьому чимось унікальний. Ба навіть, підозрюю, що багато моїх бажань були притаманні переважній більшості моїх однолітків чоловічої статі.
Далі наводжу хронологію моїх бажань з того віку, коли я можу їх більш-менш конкретно згадати.

7 років. Дитячі мрії совковості. Цукерки, наїстися черешнями, мандаринами, спробувати банани... Все те чого тоді не було або було так мало, що його хотілося ще більше.

8 років. Власний відеомагнітофон. Хто з моїх однолітків пам’ятає таке жахливе поняття, як відеосалони? Величезні актові зали з совковим розмахом, малесенькі телевізори і свіжий ковток голівуду в жахливій обгортці гоблінського перекладу. Я першим кину камінюкою в того, хто скаже, що в совку було щось хороше.

9 років. Перші мрії про комп’ютер. ZX-spektrum. Я не знаю чи правильно написав цей матюк. Але хто знає, що це означає, той мав би зрозуміти цю мою дитячу мрію. Жахливі психози нетерплячої дитини, якій доводиться чекати 5 хвилин запису однієї гри. Постійні збої в програмах. Ігри на касетах. Хвала Білу Гейтсу, який розвинув компи і все що з цим пов’язане до сьогоднішнього рівня.

10 років. Мене вперше сильно побив хлопець значно слабкіший за мене фізично. Виникла мрія навчитися битися так, щоб, як мінімум, міг дати здачі.

Я об’ївся черешнями. Багато з них були зелені. Тому щастя було не повним.

11 років. Брат якимось чином дістав гроші і втілив мою мрію про комп’ютер. Але виявилося, що наявність комп’ютера як такого щастя ще не забезпечує. Дістати ігри не так то просто. Встановити гру ще складніше. Ну і ще купа різних малоприємностей. Це було перше, хай і ще не таке сильне, розчарування від здійснення мрії.

12 років. Однокласники почали зустрічатися з молодшими дівчатами. Звісно я не вважав себе чимось гіршим. І мені закортіло того ж. Але часом не адекватно оцінюючи свої переваги/недоліки, часом будучи надміру сором’язливим, часом просто не вміючи правильно підійти і заговорити я ще довго лишався самотнім.

Я навчився давати здачі. Просто зрозумів, що треба керуватися правилом "бий в морду". Обличчя дійсно найуразливіше місце. А синці навколо очей опонента і набряклий ніс - найкраще свідчення твоєї перемоги. Саме це і є ціллю підліткової бійки. Показати, що ти не слабший. А в ідеалі, що сильніший. Давати здачі не означає, що я навчився битися. Просто міг постояти за себе проти рівною за силою супротивника. Сильніших я боявся і уникав. Тому бажання навчитися битися все ж лишалося. Хоча вже не таке то й сильне.

13 років. Почав заробляти такі-сякі власні гроші. І міг дозволити ну не те щоб наїстися, але все ж поїсти солодощів. Та вже почався перехідний вік. І дитячі ласощі вже не були такими актуальними.

14 років. Про те, що дівчата відрізняються від хлопців і чим саме я зрозумів ще раніше. Навіть фізичний потяг до протилежної статі у мене виник доволі рано. Років у 10. Але тепер я відчував його особливо гостро. І мрія втратити цноту заполонила розум.

В ті ж таки 14 років я вперше накурився шмалі. Так тоді її називали. Цей термін пішов у небуття. Так само як мастирка, пихнути і ще якісь там растаманські слівця. Звісно враження були яскраві. Звісно виникло бажання бути по життю накуреним. І ці два сильних прагнення, розкумаритися і трахнутися, конкурували між собою. Хоча накурюватися все ж вдавалося доволі часто. І тоді я дійсно був щасливий. По справжньому.

Цей рік взагалі можна назвати переломним. В 14 я усвідомив себе як особистість і почалося свідоме життя. Я почав палити цигарки і вживати алкоголь. Але від цього задоволення сумнівне. Хоча інколи лікер чи вино все ж сповнювали мене ейфорії.

А ще я знову бився з хлопчиком, який сильно побив мене в 10 років. Цього разу ми були на рівних. Хоча він і був слабкіший фізично. Він таки вмів битися.

15 років. Гопництво йшло по постсовку семимильними кроками. І, одного разу наступивши на мене, розчавило мою незрілу підліткову смідомість. Від чого мозок вибухнув бажанням легких великих грошей, які можна отримувати кримінальним шляхом. Розпочався темний період життя, покритий товстим шаром морального бруду, який не здатне зняти жодне фейрі. Це бажання підсилювалося усвідомленням того, що гроші це в тому числі і шлях до сексу, алкоголю наркотиків.
В цьому ж таки віці скользіння по лезу бритви дійшло логічного фіналу. І я ледь не отримав судимість. Добре, що батьки вміють дбати про майбутнє дітей. Погано, що батьки приділяють увагу у вихованні дітей зовсім не тому, що потрібно.

16 років. Бажання першого сексу було, мабуть, найсильнішим з усіх. А перший секс був найбільшим розчаруванням від реалізації мрії. Я очікував атомного вибуху і неба у смарагдах. А перша близькість виявилася... Ну почнемо з того, що коли я нарешті!!! опинився з дівчиною в ліжку і вона була готова до сексу, через надмірне хвилювання і залиті алкоголем по вінця очі я просто був не спроможний збудитися. Перша невдача була причиною стресу і тривалої депресії. Психологічний тиск був причиною подальших подібних невдач ще пару разів. І аби не наполегивість дівчини я міг би стати психологічним інвалідом. Спасибі їй за це. Але те, що секс між нами все ж відбувся було причиною ще одного стресу і подальшого розчарування. Аж надто багато я про це думав, аж надто багато очікував. Те, що повинно було бути феєрверком з тисячі залпів було бенгальським вогнем виробленим за совковою технологією на застарілому обладнанні в напів роваленому цеху п’яним робітником заводу під Луганськом.

17 років. Це звучатиме вкрай смішно. Але тоді я мріяв про шкіряні штани. :-)

18 років. Перші мрії про власне авто.

19 років. Марення про власну справу.

Тоді ж я думав, що суспільно-політичне життя просто засипане грошима. І всі туди йдуть, бо там роздають гроші і посади, які потрібні для тих таки грошей. Сповнений жаги багатства я отримав перший політичний досвід. Сусіди по кімнаті з гуртожитку казали потім: "Вічно ти вступиш як не в гівно, то в партію". Виявилося, що насправді так воно і є. Тільки від лайна гидко фізично, а від політики - духовно. Бо вступаючи в пропрезидентську партію, де крім меркантильних покидьків теоретично не повнинно було би бути більше нікого, я зустрів чимало людей, які вірять у вищі і світліші ідеали. А згадую я про це, бо від тих пір почав думати не тільки про шлунок і зовнішні атрибути. І ці думки врешті спонукали до мрій не особистих, а суспільних. Що призводить до мук, гірших за фізичні Але це було пізніше.

20 років. Мрії пожити кілька років за кордоном. Я знав, що я там не лишуся на все життя. Але побачити геть інші стандарти життя, відчути себе европейцем, заробляти немислимі за тими часами гроші... Мені того дуже кортіло.

Усвідомив, що план не приносить задоволення. І курю тільки для того аби відчути враження, подаровані першими 10-20 разами. Раніше це час від часу вдавалося. Але на той момент вже ні. Тому була поставлена жирна крапка на растаманських пригодах. План вже не був цікавий.

Наслідком переосмислення життєвих цінностей стала також повна відмова від кримінальних шляхів матеріального способу добування матеріальних благ. Гопництво втратило актуальність.

21 рік. Все ті ж сподівання про закордонне світле майбутнє і марні спроби вивчити англійську.

22 роки. Облом з поїздкою за кордон. Як наслідок мрії знайти нормальну роботу в Україні. Заради чого і поїхав до Києва.

23 роки. Омріяна власна оселя. Спотикання по чужих кутках далося взнаки. В гостях добре, а свій дім краще.

24 роки. Десь з цього віку, можливо трохи раніше, всі мої мрії можна поділити на дві групи. Особисті і суспільні. Перші - суто матеріальні чи базовані на природніх інстинктах. Другі - бажання змінити цей світ і суспільство, що мене оточує, на краще. В моєму розумінні кращого.

Суспільне. Як і багато хто з моїх однодумців. Завалити режим і побудувати закордон по цю сторону кордону.

Особисте. Мрії про сім’ю і продовження роду, які сформувалися в чітку думку пару років тому, набували актуальності. Все менше цікавили ігри плоті. Все більше хотілося духовного єднання з іншою людиною і безкінечністю.

25 років.

Суспільне. Усвідомлення того, що весь світ під свою модель не змінити. І чим дужче розпилятися, тим менше від того користі, спонукало обрати конкретніший напрямок дій. Хай теж нереальний. Але все ж теоретично за найкращого збігу обставин можливий. Тому вирішив зробити хоч щось аби Україна стала україномовною. Смішно? Мені теж. Через сльози. Ну та нічого. Зате виникає враження, що я не сіра маса планктону, а особистість з суспільними ідеями. Актуальне і до тепер.

Особисте. Перше кохання. Перші надії, що стосунки складуться. Вперше розбите серце. Перший урок любові - на голому почутті, навіть якщо воно взаємне, стосунки, без спільності поглядів, не побудуєш.

Знайшов дійсно нормальну роботу. Зі своїми заморочками. Але життя ідеальним не буває. Досі її тримаюся.

26 років. Перша власна машина, яка пробула в мене пару місяців. І була в пожежному порядку продана через дефіцит коштів. Купував аби якось самоствердитися. Задоволення від того дуже сумнівне.

27 років. Бажання побудувати стосунки з дівчиною з якою ми разом. Не все як по маслу, але максимально гладко як без масла. :-) Вона молодець. Я це бачу і заради неї стараюся. Думаю, все вийде.

Розпочав власну справу. Вона малесенька. І дохід з неї смішний. Але все ж своя. Хоча сприймається скоріше як приємний бонус, а не як великий приз.

Купив квартиру. Заселюся туди тільки через кілька місяців. Боргів море. Але все одно це дарує відчуття основи і впевненості в собі. Стабільність! Все ж від цього я щасливий. Думаю, що коли заселюся, це відчуття на якийсь час підсилиться.

Донбас понад усе або росіяни спасуть Україну.

2008-01-29T17:19:54Z

Ну от такі собі роздуми на тему. Кому в Україні потрібна українська мова? Меншовартісні жлобкуваті западенці можуть тільки в своїй Галичині і навкологаличанщині сидячи на кухні за пляшкою дешевої горілки розповідати, що вони націоналісти і на них тримається українська ідея. А по приїзді на заробітки до Києва чи інших мегаполісів перші ж починають звертатися російською. Ще до того, як це зробить потенційно україномовний співрозмовник. Та що тут казати? Давно були на западенщині? Пів Львова російськомовні. Друга половина суржикує "Прівєтами" і т. п. закидонами.
Слобожащина - оспіваний оплот культури і колиска нації виявився прогнившим трухлявим шифанером наповненим затхлим повітрям пустих надій і сподівань. Витримують перших пару років. А потім розсипаються в попіл між коліщатами машини глобалізації і русифікації.
Шоу-бізнесові світила... Ну тут взагалі і нічого починати. Останнє розчарування - російськомовна в побуті Марічка Бурмака.
Політики. Ющенко наче виправився. Але в період виборчих президентських перегонів щебетав російською не тільки тоді, коли це було потрібно для справи. Про решту мовчу. Українська - публічна мова політиків, а не мова політиків.
Наука. Знайомий програміст-нацик колись виправдовувався, що йому по роботі легше спілкуватися російською. Аби не це, то він би звісно...
Бізнес. Без кометарів. Хоча мені особисто українска щежодного разу не стала на заваді. За комунікативністю і рівнем сприйняття нічим не поступається російській.
Побут. "Мєня укусіл щур і прієхала швідка". З телевізійного інтерв’ю мешканки Івано-Франківська.
А найбільше вбиває, коли в супермаркеті яскраво жлобкувати сімейна пара спілкується між собою російською з жахливим акцентом.

PS Пропоную влаштувати поминки солов’їної, напитися, а з ранку масово переходити на російську.

pjatyzlotnyk @ 2007-06-02T12:25:00

2007-06-04T09:30:09Z

Жлобство в Києві продовжує прогресувати. Вже вдруге за останній місяць я чую публічні насмішки з української мови. Попри моє миролюбство доводиться відповідати агресією. Обидва рази ризикував прийти додому з розбитою пикою. Бо опоненти були фізично міцніші. А останнього разу ще й в більшості. Сопливі баєчки про те, що треба бути вищим, ігнорувати, не зважати, для слабкодухих нікчем. Бо якщо дати слабину в такій ситуації, то жлоб остаточно переконається, що українці – стадо баранів, які заслуговують тільки на копняк під зад.

Нижче наводжу вчорашній діалог. Майже дослівно. Діло було пізно у вечорі біля продуктового ларька. Утворилася невеличка черга. Чолов'яга перед нами, я зі знайомою і два парубки позаду. Чолов'яга скупився і йде.

- Можна ми бєз очєрєді купім. Нам тут только пакєт нужен, – кажуть хлопчики, що позаду нас.

- Чекайте своєї черги. Нам тут теж тільки пару речей потрібно.

- Тоже мнє, пару рєчєй.

- Я не зрозумів. Хтось тут щось має проти державної мови?

На якийсь час замовкають. Ми купуємо жуйку й воду і вже починаємо відходити.

- Как уже дасталі еті. Какая ета дєржавная мова? – ніби один до одного.

- А як мене дістали всілякі сільські козли, які понаприїжджали і варнякають тут щось на мою мову!

Стою чекаю пару секунд на реакцію. Реакції 0. Завертаємося і йдемо у своїх справах.

Чи є українські пісні про перший і останній дзвоник?

2007-05-31T11:29:51Z

31 травня. В школі, що під моїм вікном, останній дзвоник. Гучномовці працюють на повну потужність. Розібрати можна кожне слово.

Совок, как многа в етам словє, для сєрца… 16 років минуло. А що змінилося? Такий великий крок уперед, і таке стрімке скочування назад. Отримавши власну державу, нікому не потрібна власна культура. А навіщо? Є потужніша споріднена, до якої вже давно звикли. Навіщо лишні рухи? Просто бери і споживай. "Тєріторія Росіі заканчіваєтса там, гдє заканчіваєтса русскій язик". Л. Путіна.

Таке визначне свято для кожної дитини. Саме в цей день ці мікро особистості сприймають оточуючий світ особливо гостро. І жодної пісні українською. І не тому, що чужі кращі, а тому, що власних немає.

pjatyzlotnyk @ 2007-05-31T14:13:00

2007-05-31T11:19:05Z

Як погано, коли мало роботи. Мало грошей. Як погано коли багато роботи. Немає вільного часу.

Попри глобальне безгрошів’я через сезонний спад, зібравши по схованках і свинях-копилках останні копійки, я все ж плюнув на всі попередні плани і гайнув на вихідні до моря.

Це був звичайний п’ятничний ранок. Все йшло своїм усталеним порядком. Будильник о 8, привітатися з братом, поставити чайник, душ…

Коли я вийшов з ванної, брат сказав, що на телефон прийшло повідомлення. Виявилося, що це запрошення на вихідні припхатися до Одеси. Дзвінок на вокзал. Квитки є на 11:05 на сьогодні. Лишилося 2 вільних місця. І все. На вихідні все розкуплено або заброньовано.

Дзвінок на роботу. Ситуація спокійна. Без мене обійдуться. Збирання за 15 хвилин речей і я вже в дорозі.

Так… Нічого не забув? Ключі, гроші, документи, телефон, книжка, плавки, труси, футболки, фотоапарат… Виявилося, що забув я не річ, а повсякденний обов'язок. Вже в машині, підперши голову рукою відчув шерстку щетину. :-) Та пусте. На відпочинок же їду.

Я люблю їхати кудись далеко. Нічого не думаєш, нічим не переймаєшся. Куняєш собі під улюблену музику з плеєра. Година за годиною, година за годиною.

Приїхав. Місто зустріло спекою. Але я на неї не зважав. Я на відпочинку!!!

"Люблю" я одеситів. "Щирі, привітні" люди. Лиш тільки зачувши моє солов’їне щебетання, вони одразу напружуються і починають якось дивно і неадекватно поводитися. Донецьк відпочиває. :-) Але навіть це не в змозі зіпсувати гарний настрій, який дарує яскраве сонце і тепле море.

pjatyzlotnyk @ 2007-05-24T15:25:00

2007-05-24T12:41:54Z

Прочитав сьогодні Довідник-путівник для космотуристів Адамса і Бояриню Лесі Українки. Я розумію, що це порівняння кислого з зеленим. Але, зваживши свої враження від творів, зрозумів, що поезія і поряд не стоїть з прозою. Так, вірші приваблюють красою звучання і легкістю сприйняття. Але заганяючи себе в рамки форми, поет вже не вільни в польоті художньої думки. Він скутий кандалами рими, яка не здатна переливатися барвами розкутої прози. Створюючи образи, змалльовуючи події, автор прозового твору не добирає слів. Він просто випліскує на папір всю розмаїтість своєї фантазії, ставлячи за мету передати найменші, найтонші подробиці гри розбурханої уяви.

Анархія мати порядку?

2007-05-19T09:12:50Z

~~Анархія мати порядку!~~ Ні. Все. Досить. Я вже награвся в ці ігри. І нарешті мені вистачило розуму усвідомити (набрався таки до 26 років), що безлад не приносить в моє життя нічого з того, що мені потрібно.

"Якщо життя це храм,
Я буду там,
Я хочу змнітити своє життя
хоча б на грам...

...Із темної безодні
Повикидати все сміття" (с)

Шкода, що до пуття не пам'ятаю слів. Бо в цій частині пісні йдеться саме про те, що я зараз намагаюся зробити. І в де яких напрямках навіть досягаю успіху.
"Борітеся, поборите". (с)

На старт, увага,..

2007-05-19T08:57:56Z

Ну от. Повернувся до того з чого починав. :-) Спроба номер два. Минулого разу, коли я створив ЖЖ, мене вистачило рівно на 2 дописи. Перший дурнуватий (як зараз мені здається) про кохання. А другий вже навіть точно і не пам'ятаю. Здається про дощ і якусь там романтику навіяну ним і почуттям, про яке йшлося в першому дописі. Скільки часу пройшло? Пів року? Рік? Здається, що до біса. Хоча це лиш фікція. Бо насправді цей не такий вже й тривалий період був насичений подіями. Не в сенсі їх великої кількості, а в сенсі емоційного навантаження, які вони з собою приносили.
Чому вирішив знову створити ЖЖ? Та треба ж час від часу скидати кудись весь той мотлох, що сам по собі виникає в голові і створює там страшенний безлад. Така собі комора нікому не потрібних думок.